(V. Pańkov, Summer 2013)
ЗНО́В
Так би зно́в залізти на чере́шню,
Дитиною відчути літа по́дих,
Весе́лку би спіймати зно́в тамте́шню,
Гір, лісі́в пісе́нь почути но́вих...
Зно́в відчути перший со́лод страху,
Як на чере́шні ти, а тут уже гроза́;
З тобою так смія́тися вже зранку,
А під нами та солодка висота́...
Так живо́ю ти іще не бу́ла,
З тобою аж вбира́ємо життя,
Роса, трава і небо, запах чу́да...
Ми бо́сими побігли навмання...
Ми забува́єм щастя простоти –
Далеко так шука́єм і неле́гко,
А вже і тут ми мо́жемо знайти́ –
О як же у Тобі́ все легко!..
...Зно́ву б так у лісі збудувати дім,
Зно́ву б так побіг, у книзі, чорнову́хий Бім;
Зно́ву б танцювати на літньому дощі й
Змо́кнути до нитки, а тоді мерщій,
Бігти, мов летіти, наче вільний птах,
Й впа́сти, задиха́тись ра́дощами – Ах!..
...Й безсилі, сміючи́сь, ми йдемо́ додому,
Й ногами ось ступа́єм на з дерева підлогу,
І так вже звично мило й приємно на душі,
І погляд зупиня́ється на зірці, що в вікні
Обережно світить, всміха́ється до нас,
Й дару́є поцілунок в вечірній теплий час;
А багряне небо в блакитній глибині,
Па́хощами ше́пче казку в далині́...
...Так би зно́в відчути впе́рше,
Як смаку́є той каву́н,
І сонце як й наскільки легше,
Піднімається з лагун...
Так зно́в би вперше з’їхати на са́нях,
Без пра́вил зно́в зіграти б в м’яч,
І в дитячих тих бажаннях,
Куштувати щастя плач...
Зно́в узя́ти їжака,
Підне́сти з за́палом вужа,
І сонця а́лий той алма́з,
Рукою гладити всякча́с...
Спогля́нути б на все з малого ро́сту,
І стри́бнути в ріку з тамто́го мо́сту;
Зно́в би так не знати час,
Й згори́ збіга́ти перший раз...
Той перший пережити шо́к,
Як в небі бе́злічі зіро́к,
Три риски світлі поміча́єш,
В Його руках себе втрача́єш...
І зно́в відчути ло́скіт в животі́,
Сидячи високо на вікні,
А перед тобо́ю сині го́ри,
І вітер ось здійма́є вго́ру што́ри...